Проза
ЩЕ НЕ ВЕЧІР…
Кінець робочого дня. Переповнений людьми автобус зупинився. Двері ледве відчинилися. Аня ступила на тротуар. Різкий біль, в очах потемніло.
Ще мить, і її підхватили дужі чоловічі руки. Обережно поставили на бруківку.
Не випускаючи сумок з рук, пошкутильгала до зупинки. – Що за день? – мало не плачучи, подумала вголос.
– З вами все добре? – запитав чоловічий голос.
– Та, наче добре … – сказала Аня.
– Ну от, як тепер додому дійти? Каблук поламався.
Чоловік, років 60-ти,підійшов до Ані, попросив другу туфельку і миттєво відірвав другий каблук. Аня від здивування хапала повітря, як риба, викинута на берег.
– Що … що ви зробили? Навіщо зіпсували мені взуття?!
– По – перше, ви перша його почали псувати, а подруге, ви зможете дійти додому, не шкутильгаючи.
– Дуже вам вдячна, але вже прийдеться ремонтувати обидві.
Одягнувши туфлі, Аня ступила крок, але різкий біль не відпускав.
– Здається, ногу підвернула! – крізь сльози, констатувала Аня.
– Може швидку викликати? – запропонував чоловік. – Та ні, я тут поряд живу. Якось дійду.
– Тоді, давайте, я вам допоможу!
– Дякую, я і так вас затримала, потихеньку дійду.
– Я не спішу, давайте сюди свої сумки.
І, не чекаючи згоди, забрав сумки в одну руку, іншою підтримував Аню за лікоть. Перейшовши дорогу, Аня зупинилася.
– Ось ми і прийшли. Це мій будинок. Дякую, вам дуже, далі я вже якось сама.
– Ні, ні! Я доведу вас до самої квартири. До речі, мене звати Олександр.
– Я Аня. – привітно відповіла жінка і, наскільки могла, посміхнулась.
– Тоді другий підʼїзд, четвертий поверх.
Підійшовши до квартири, Аня подякувала і запропонувала: – А давайте, мій рятівнику, я вас чаєм пригощу і пиріжками. – А давайте, тільки спочатку треба прикласти до ноги холодний компрес і зробити тугу повʼязку. Бинт є?
– Так, має бути.
– Де можна помити руки? – запитав Олександр.
– По коридору направо. – відповіла Аня.
Чоловік, помивши руки, дістав з холодильника лід, наповнив пакет і зафіксував на нозі бинтом.
– А зараз можемо і чай попити. Тільки ви сидіть, а я сам все зроблю. Чайник бачу, а до пиріжків ніс приведе. Ну, дуже ароматні. З корицею?
– Так, з яблуками і корицею.
Олександр вправно поналивав чай.
Поставив тарілку з пиріжками, Аня посміхнулась. Давно про неї ніхто не піклувався. Чомусь згадалося прислівʼя: "Не було б щастя, та нещастя допомогло".
– Олександре, я, напевно, вас дуже затримала. Вас чекають вдома?
– Ні, не чекають! – швидко відповів чоловік. – Вже не чекають…
І тінь суму промайнула на його обличчі. Аня притихла.
Нога трохи підпухла, тож холодний компрес був в самий раз.
– А зараз знімемо лід і накладемо тугу повʼязку.
Вправно зафіксувавши ногу, Олександр поглянув на годинник.
– Аню, я маю йти, але з вашого дозволу, навідаюсь завтра?
Ногу бажано не напружувати, зателефонуйте на роботу і попередьте.
– А в цьому немає потреби, – з сумом відповіла жінка – сьогодні останній день. З завтрашнього дня в мене відпустка починається.
– От і добре, тоді я завтра зайду. Напишіть,будь ласка, свій номер телефону і ваші туфлі я забираю.
– Куди? – здивовано запитала Аня.
– На згадку! – пожартував Олександр – В ремонт взуття, здається, там працюють до 19-00, маю встигнути.
– Та не переймайтесь, я маю інші. Врешті кросівки взую. Глянувши на ногу, додала: – якщо зможу…
Вночі нога не давала спокою. Пульсуючий біль дошкуляв. Аня випила знеболююче і підклала подушечку.
"Друга година ночі, і вже почалась моя відпустка". – з сумом подумала Аня. Знеболююче потихеньку почало діяти, і сон сховав всі неприємності минулого дня.
Вранці, прокинувшись, Аня відчула полегшення. Ну, Слава Богу! – подумала вголос – Треба підніматися і щось робити. Врешті, у мене почалась відпустка.
Обережно ступаючи, пішла на кухню. Зашумів чайник і аромат меленої кави наповнив кімнату. Сівши біля вікна, Аня дивилась, як оживала вулиця.
Згадала Олександра і на душі потепліло.
"Все-таки мені повезло, що Олександр так вчасно підтримав. І руки в нього такі дужі, але лагідні. З якою турботою він перевʼязував ногу."
Пролунав телефонний дзвінок, Аня глянула на невідомий номер. І хто б то мав бути?
– Я вас слухаю, – відповіла спокійним голосом.
– Доброго ранку, Анічка! Як почуває себе ваша ніжка?
Аня впізнала голос Олександра.
– Дякуючи вам, значно краще.
– Доповідаю: ваші туфельки встиг здати в майстерню, за день-два будуть готові.
– Дуже вдячна вам за турботу. За день-два, надіюсь, що зможу забрати сама з ремонту.
– Що з продуктів харчування принести вам ввечері?
Аня здивовано замовкла. На гостей вона сьогодні ніяк не очікувала.
Продукти вчора закупила, щоб у відпустці виспатись і не бігати по крамницях.
– Дякую, Олександре, але в мене все є. Не обтяжуйте себе, ви і так мене вчора врятували.
– На моєму місці кожен чоловік мав за щастя опинитися. Аня засміялася. Вона уявила те щастя, яке вивалилося з автобуса, з двома сумками на поламаних підборах… Але приємно було це чути, як комплімент.
– Гаразд – відповіла Аня – вчорашні пиріжки ще залишилися, свіжих спекти ще не зможу.
– Тоді до вечора! – відповів Олександр.
"У нього дуже приємний голос" – відзначила Аня і посміхнулась.
День тягнувся надто довго, нога ще капризувала, знову випила знеболююче.
Ввечері пролунав телефонний дзвінок. Аня підняла слухавку.
– Анічка, це Олександр. Відчиніть, будь ласка.
Аня нерівною ходою заспішила до дверей.
Перепрошую, я забула попередити, що дзвінок не працює. – А що з ним? – посміхаючись, запитав чоловік.
– Не знаю, замовк і все.
На порозі стояв ще не старий, підтягнутий, симпатичний чоловік з великим букетом.
З-за нього на Аню дивилися великі сині очі… Від побаченого перехопило подих…
Прекрасні квіти на фоні очей, які ввібрали в себе всю синь чудового літнього дня.
Олександр зніяковів і тихенько запитав:
– А ввійти можна?
Цей знайомий приємний тембр вивів Аню зі ступору.
– Ой, вибачте, а це мені? – і показала поглядом на квіти.
– Так, так.. Прошу! – простягнувши букет і тортик, який чекав на свою чергу в другій руці.
– Дякую, приємно, заходьте.
Та навіщо ви витрачались? Квіти, напевно, дорогі… і торт… Олександр, взявши ситуацію у свої руки, додав:
– У вас з сьогоднішнього дня відпустка, тож нехай її початок буде приємним! – і витягнув з піджака пляшку шампанського.
– Ну, це вже зайве! – запротестувала Аня. – Тільки чай!
– Згода – не перечив Олександр.
– Давайте, я поставлю квіти у вазу ту, що на підвіконні?
Аня налила свіжозавареного чаю і запросила гостя до столу. Аромат мʼяти наповнив кімнату. Сівши напроти, Аня крадькома поглядала на гостя. Їй подобалося його злегка кучеряве волосся, яке благородно торкнулася сивина. І очі… Сьогодні мало не потонула в них. І чому я не помітила їх вчора?..
Очі, дивлячись на Аню і посміхалися.
– Анічка, все добре? – запитав Олександр.
– Так, так, дякую! Торт дуже смачний! Пригощайтесь пиріжками.
– Дякую, я ще вчора оцінив ваші кулінарні здібності, дуже смачно.
Вечір пройшов невимушено тепло.
Веселі історії смішили Аню. Вона помітила, що давно так не сміялась.
Олександр був напрочуд веселим і життєрадісним. Весь той позитив передався і Ані. Вона була задоволена початком своєї відпустки.
Олександр провідував Аню щовечора. Вона помічала з якою теплотою дивляться на неї його сині очі.
– А завтра неділя, ми зможемо прогулятися по вулиці. Я підстрахую! – запевнив Олександр.
– Добре, – посміхнулась Аня. – Я памʼятаю,як ви втримали мене і дві величезні сумки. Цього разу сумок не буде. На ноги взую кросівки.
Ранок видався чудовим. Аня ніжилась в ліжку і в думках перебирала, що б таке вдягнути? Щось святкове, все таки неділя. Але платтячко і кросівки… Ні, не піде. В свої 55 років, виглядаю непогано, та під плаття звикла носити підбори. Брючний костюм! – згадала Аня. Він під кросівки піде. Занадто світлий, голубий, але до білих кросівок буде в самий раз.
Об одинадцятій Олександр зайшов за Анею. Переступивши поріг, зупинився захоплено дивлячись на Аню.
– Що, щось не так?
– Ні, ні Анічка, ви – просто красуня!
Підфарбовані сірі очі здавалися ще більшими. Веселі кучері підстрибували з кожним кроком. Олександр не приховував своє захоплення, роблячи щоразу компліменти. А Анічка відчула себе дівчам, що розправляє крила.
Але, пройшовши трохи, нога дала про себе знати. У неї були свої плани і далеко ходити не збиралась: "Хоч і кросівки,та для мене на сьогодні достатньо". І почала нити.
Аня попросила Олександра присісти в парку.
– Щось нога почала боліти, відпочинемо трішки, а потім повернемось.
– Добре! – погодився Олександр.
– Тут за рогом кафе, там і зупинимось.
– От і добре, не заперечувала Аня.
– В парку жаркувато, сонце в зеніті.
Зайшовши в кафе, Олександр посадив Аню за вільний столик і покликав офіціанта. – Будь ласка, меню.
– Ні, ні я не голодна, – запротестувала Аня.
– Анічка, вже обід, а я ще не снідав. Тільки кава. Тож трохи згододнів. Подивіться, легкий салатик і риба. Тут чудова свіжа риба!
Аня заглянула в меню, яскраві фото блюд з риби зробили своє діло. В шлунку тихенько завурчало.
"Зрадник.." – подумала Аня. Але сидіти і просто дивитись незручно. Вона замовила собі салат і рибу, яку порекомендував Олександр.
– І пляшку білого вина до риби, будь ласка.
Аня з докором подивилась на Олександра. Він лише мило посміхнувся і додав. – Для анастезії.
Олександр розповідав веселі історії. Ані було тепло і надійно з ним. Вона відчувала, якщо Олександр поряд, у неї все буде добре.
Обід поволі перейшов у вечерю.
Аня, подякувала за приємний день і попросила провести її додому.
Вечір засвітив ліхтарі. Вечірня прохолода проганяла денну спеку. Відчуття щастя поселилося в душі красивої жінки.
Не важливо, що буде завтра, а сьогодні я – щаслива.
Олександр привів Аню додому. Біля дверей нагнувся і розшнурував кросівки, обережно зняв. Нога трохи підпухла.
– Анічка, я тут проконсультувався, ось мазь, яка знімає набряки після вивиху. А взагалі шкодую, що послухав вас і не викликав швидку. Можливо там тріщина?
– Та ні, все добре, просто вивих. А за мазь… дякую.
Ані так приємно було, що Олександр про неї піклується. Вона з вдячністю поглянула йому у вічі. Очі зустрілися,
стільки непідробного тепла випромінювали одне одному. Олександр обняв Анічку за плечі, легенько поправив непокірний локон і торкнувся губами волосся. Серденько Ані мало не вилетіло з грудей. Голова пішла обертом, а поряд його очі, в яких Аня тонула. Його губи ніжно цілували ніс, щоки. Аня від задоволення заплющила очі.
Поцілунок розбудив метеликів, які очікували на свій танець. Два тижні пролетіли, як один день.
Аня світилася від щастя, нога, лише інколи на погоду, нагадувала про себе.
День добігав кінця. Аромат пиріжків з яблуками і корицею наповнював кімнату.
Ну все, здається, справилася! – подумки вирішила Аня. День пролетів, як на крилах.
Посміхались навіть пиріжки.
Надія на те, що Олександр зателефонує, не покидала ні на мить.
Зручно вмостившись в кріслі перед телевізором, Аня перебирала подумки всі дрібнички, від яких віяло теплом і чоловічою турботою.
Зрозумівши, що телевізор сам себе дивиться, вимкнула і прикрила повіки…
Раптом тишу розбудив телефонний дзвінок…
Це був Олександр. Серденько пришвидшило ритм. Приємний чоловічий тембр його голосу попросив зустрічі. Олександр зауважив, що це для нього дуже важливо.
Тоді приїздіть до мене, за чашечкою чаю і поговоримо.
Аня швидко перебирала, що ж то за розмова, така невідкладна, а ще в голові крутилося, що одягти, щоб не занадто урочисто і було до лиця. Заглянула в люстерко, зображення потішило – на неї дивилися щасливі очі далеко не молодої, але вродливої жінки.
За півгодини Олександр, вибачаючись, переступав поріг Аніної квартири.
Легкий аромат кориці приємно зустрів Олександра ще в коридорі.
Поглянувши на Анюту, йому здалося, що він знає її дуже давно, ціле життя. І думка про те, що прийдеться розлучитися, хоч ненадовго засмучувала.
А турботлива господиня вже наливала чай, зауваживши, що ввечері краще пити чай з мʼятою і чебрецем – заспокоює…
Зробивши декілька ковточків, Олександр затримав погляд на Ані.
Щось тривожне було в тому погляді, але дуже рідне.
– Аня, – після тривалої паузи почав Олександр. – Я не знаю,як ви до цього поставитеся, але я змушений на тривалий час поїхати в інше місто. Чи не погодилися б ви приїхати до мене, зрештою, у вас відпустка?
Круглі, великі, сірі очі Ані стали ще більшими. У відповідь лише здивований погляд, в якому змішалися подив і безліч запитань… Не чекаючи відповіді, Олександр розповів, що режисер запропонував йому роль у серіалі, який зніматимуть в горах Карпат. І, що отримати роль у його віці, та ще й в серіалі – велика удача.
– Квартиру я зніматиму, тож, як влаштуюсь, прошу, приїздіть до мене… Відпочинете.
Від усієї почутої інформації Аня замахала головою.
– Ні, що ви собі надумали? Їдьте, звичайно, зйомки – це добре, але мені це не потрібно. А розпач, десь всередині, вже накручував свою пружину. Хотілося плакати, настрій склав крила.
"Чому так буває? Зустрічаєш людину, з якою хочеться спілкуватися, проводити час, і все руйнується."
Зібравши себе до купи, Аня запитала:
– Коли плануєте відʼїжджати?
– Потяг сьогодні об одинадцятій і, поглянувши уважно у вічі, попросив не спішити з відповіддю, подумати. Дякуючи, за смачні пиріжки і неймовірно ароматний чай, поспішив до виходу.
Аня сіла на стілець, змішані почуття роїлися в її душі. Що він собі надумав? Бач, який самовпевнений! Зараз, так кину все і поїду! В мене тут – вазони, врештірешт… А з іншої сторони, напевне, не байдужий до мене… Ну, чому все так? Сльози підступно закапали з очей. Змахнувши крапельки з новенької кофтини, Аня стала прибирати зі столу. Руки машинально розкладали посуд, думки, прогнавши сон, змагалися одна з одною.
Близько о півночі насичений день дався взнаки, сон зморив збентежену Анюту…
Ранок заглянув крізь відчинену кватирку. Сонячні промінці лоскотали і будили своїм теплом. На небі – ні хмаринки.
Солодко потягнувшись, Аня згадала слова Олексанра. Душа защеміла. Все колись закінчується…
А в неї закінчилось, ще не починаючись, та треба жити далі…
День обіцяє бути гарним. Треба підніматись, у мене купа справ!
А цікаво, чи доїхав Олександр?..
Згадала про Олександра, і чомусь солодко засмоктало під ложечкою.
Кава… кава… як же я забула про каву?
Зараз збадьорюсь і – за діло.
За буденними справами пролетів день. Знову мʼяке крісло
підставило свої обійми. Телевізор транслював якийсь серіал. І знову в думках Олександр… Навіть не зателефонував, як він влаштувався?
Але навіщо мені все це, хай робить що хоче, мені зовсім байдуже!
От ще ці серіали! Виключивши телевізор, взяла збірник віршів, відкривши закладку на любовній ліриці. Очі пробігли по рядочках…
– Ну, от де воно те неземне кохання? Понаписують вигадки, але ж… як гарно!
Другого дня телефон мовчав. І третього, і четвертого… Анічка дивилась на телефон, як на зрадника.
– Мовчиш? Мовчи! Більше нічого чути не хочу! А може, що сталось?
Аня вже вигадала собі казна що! Зрозуміла, якщо так піде далі, то її фантазії потягнуть на цілий серіал. Треба щось робити!
Так, пиріжки! Пиріжків напечу, займу себе чимось, щоб різні думки в голову не лізли. А Олександру так смакували мої пиріжки…
Коли майже замісила тісто, задзвонив телефон. Ну от, так завжди, коли руки в тісті, щось комусь треба! Але душа вже святкувала – то він, то він!
Швидко сполоснувши руки, підбігла до телефону, та він замовк.
– Зрадник! – пробурмотіла Аня, дивлячись на телефон. Дзвінок дійсно був від Олександра.
Далі повідомлення: "Зателефоную ввечері."
День тягнувся надто довго. Аня поглядала на телефон. Він мовчав…
– Ну,це вже занадто! Двадцять одна година, а я сиджу і дивлюсь на телефон, як кинута наречена.
Що він собі дозволяє? А може, що сталось? Це гори… Дзвінок сполохнув думки, які претендували на Оскара.
– Дуже перепрошую, Анічка, з режисером обговорювали роль, час злетів – не зоглянувся. Ви вже мене згадуєте не злим тихим словом.
– Та є трохи, але все добре, не переймайтесь.То як влаштувались?
– Підшукував квартиру, з кухнею гарною, і краєвид, щоб милував око. Думаю, вам сподобається. Сьогодні переїхав з готелю і вас запрошую.
– Ну, це вже зайве, я до вас не поїду. Це не обговорюється, і крапка.
– Подумайте, не спішіть.
Завтра мають завезти костюми і починається знімальний процес.
Ви коли небудь були на знімальному майданчику?
– Ні, на зйомки мене ще не запрошували. Я – вчитель.
– Тож я вас запрошую! Обіцяю, сумно не буде. Подумайте, будь ласка.
– Обіцяю подумати, але не приїду.
– Доброї ночі, Аню! Ще раз мої вибачення, я вже чекаю на вас.
"От придумав, чого це я маю до нього їхати… Цікаво, а що
за серіал знімають? Там, напевно, багато гарненьких акторок… Але що мені до того! А все-таки, який приємний у нього голос. Аж заспокоює. Уміють ці актори в душу влізти! Все …спати, спати, спати…"
Ранок мʼяко заповзав у кімнату, прихопивши з собою свіжість нічної прохолоди. Аня натягнула ковдру, ховаючи плечі.
Згадувала вчорашню розмову, і легка посмішка пробігла по обличчю.
"А правда, я ніколи не була на знімальному майданчику. В мене відпустка, чому б не поїхати в гори? Звичайно, не море. Але там Олександр. Може, дійсно поїхати, тільки подивитись… Зупинюсь в готелі, ніяких квартир!.."
Роздуми перервав дзвінок телефону.
– Так, Олександре, я вас слухаю. І вам доброго ранку!
– Анічка, маю декілька днів вільних. Прошу, приїздіть – я покажу вам гори, Східницю. Неймовірні краєвиди! Сталась прикра неприємність з акторкою, порвала звʼязки. Поки підшукають заміну – вільний. Маю надію на ваш приїзд.
Поїзд увечері об одинадцятій, у вас цілий день. Прошу Анічка, не відмовляйте.
– Ой, що ж я встигну за день? І квитка немає… Ні, ні не вмовляйте! Це не зручно.
– Квиток забронював до Трускавця. На пероні я вас зустріну, будь ласка, поспішіть.
Аня відчула, що крила розправляються! Головне – це написати список необхідного, і щоб нічого не забути.
День добігав вечора, Аня зателефонувала сусідам, домовилася за вазони.
– Все, здається прилаштувала, всього декілька днів. А готель? Я не забронювала готель! Зайшовши в інтернет, швидко пробіглася по готелях.
– Так, приватний готель "Три Корони" біля джерела мінеральної води. Супер! Те, що треба. Майже в центрі.
До відправлення лишалося чотири години, замовлю таксі і, здається, все.
День пролетів на одному подиху.
Стомлена, але задоволена Аня сіла в потяг, який віз її в гори… До Олександра.
Поїзд прибував на перон Трускавця. Люди, як мурахи тягали непідємні валізи. Хаотично рухалися у різних напрямках.
Аня дивилась у вікно. Раптом серед натовпу людей помітила Олександра.
Зрадівши, помахала рукою. Він побачив Анюту і пришвидшив ходу. Першою зійшла валіза. За нею, підхопивши Анічку, Олександр ніжно притиснув до себе і бережно поставив на землю.
Вона приїхала до нього… Щаслива посмішка поселилась на його обличчі. Аня теж не приховувала радості від зустрічі. І про себе відмітила – добре, що за останні два тижні схудла на чотири кілограми. Цікаво,чи помітив Олександр?
Вздовж платформи стояли перевізники, таксисти. Пройшовши далі, Олександр посадив Аню в машину, що очікувала на них.
– До Східниці 20 кілометрів, приблизно за годину маємо доїхати.
Олександр назвав водієві адресу, але Аня попросила завезти її до готелю.
– Анічка, ну чому? – засмучено запитав Олександр. Я старався, вибирав квартиру, чекав на зустріч…
Аня взяла за руку Олександра, благально подивилася у вічі:
– Зараз так буде краще, будь ласка готель "Три Корони".
– Перепрошую, тоді в готель. – звернувся до водія Олександр.
Зрештою, те, що Аня приїхала і буде поряд тішило чоловіка.
Гостьовий будинок "Три Корони" розташувався в будівлі з вежами і панорамним дахом. В фойє привітно зустрів молодий чоловік:
– Прошу, ваша кімната на другому поверсі, ключ в дверях. До ваших послуг кафе дієтичного харчування.
Анічка подякувала за інформацію і з Олександром піднялися в номер.
Зачинивши двері, Олександр міцно обняв Анюту і ніжно поцілував.
– Дякую, моя хороша, я так скучив!
– Дякую Олександре, що зустріли! Ви, мій Ангел – охоронець!
Анічка світилася від щастя. Втому нічного переїзду, як рукою зняло.
– А зараз мені треба привести себе в порядок, переодягнутися.
– Тільки, будь ласка, одягніть зручний одяг, ходити доведеться багато, а я спущусь в кафе на першому поверсі, домовлюсь за сніданок і зателефоную.
– Згода. – посміхнувшись, Аня кивнула головою. Який він турботливий і ніжний.
Від щастя хотілося літати. А що одягти? Якщо довго ходити, розважливо розмірковувала вона, то кросівки. Під кросівки легкі літні брючки і футболка. От і добре, – зраділа Аня. Питання знято.
Дзеркало зробило комплімент Аниній стрункій поставі, і вона спустилась в фойє. Олександр очікував на мʼякому шкіряному дивані.
– Анічка, замовлення зробив, о 9-00 сніданок, у нас ще 10 хвилин, прошу сідайте і сплануємо наш день.
Аня слухняно присіла поряд. Їй було все одно, куди вони підуть, що будуть робити, лиш би чути його голос і тонути в бездонних озерцях його синіх очей.
Поснідавши, вирішили пройти до джерела мінеральної води, яке знаходилось неподалік. Вранішнє сонце ще не встигло висушити росу на вітах ялин. На сонці краплиночки переливалися, як діаманти. Повітря дзвеніло свіжістю. Аня зупинилася.
Закривши очі, глибоко вдихнула. Олександр милувався, як гармонійно виглядала, маленька, тендітна жінка на фоні природньої краси Карпатського краю.
Здалеку було чутно шум води. Ближче до річки ревіння води посилювалось. В повітрі запахло кропивою.
– А ось і джерело √357.
Олександр набрав в долоні холодної джерельної води і підніс до вуст. Прозорі струмочки стікали по його щоках. Аня з захопленням дивилась на це дійство. Від задоволення він примружив очі.
– Анічка, це неймовірний смак! Спробуйте.
Аня набрала в долоньки води і жадібно пила. Холодна живильна волога насичувала кожну клітинку її тіла. Набравши ще води, вмила личко. Олександр засміявся побачивши, як заграли сонячні крапельки на носику, щоках, підборідді. Нахилившись, вона набрала в жменьку води і вмила Олександра. Він поцілував ще мокру її долоньку. Зайчики щастя затанцювали у їхніх очах.
Піднявшись на доріжку, йшли парком. Обабіч стежини ріс чорничник. Олександр назбирав в жменьку і по ягідці клав в рот Ані. Побачивши її чорний язичок, він обняв і солодко поцілував. Ані хотілося зупинити час. Душа її кричала:" Я щаслива!"
Прогулянка по парку, мінеральна вода збудили апетит. Аня запропонувала замовити обід в кафе готелю.
– Ні, щодо обіду в мене інші плани. Якщо ви не проти, ми поїдемо в форельник. Ви спіймаєте рибу і нам її приготують.
– Я??? – здивовано запитала Аня.
– Так. – ствердно відповів Олександр.
Аню охопила паніка.
– Але ж я ніколи не ловила рибу. Хіба що в магазинному акваріумі, показуючи пальчиком на рибу, яка сподобалась. Олександре, ви ризикуєте залишитись голодним.
– Анічка, ви обовʼязково впіймаєте.
Впевненість Олександра трохи заспокоїла.
До форельника треба було йти близько години. Чудові краєвиди селища Східниця милували своєю красою. Олександр розповідав, що селище славиться своїми мінеральними водами. Розміщено на висоті 600 – 900 метрів над рівнем моря. Гори навколо селища досягають висоти 823м. А вдалині виблискувала позолотою куполів церква Петра і Павла. Вона вражала своєю монументальністю і красою.
Олександр повідомив, що споруджена вона за проектом відомого українського архітектора Василя Нагірного. Їй майже 120 років.
"Підготувався".. – подумала Аня. Їй було дуже приємно.
Понад дорогою вишикувалися ятки з вишиванками. Барвисті кольори милували погляд і додавали їхній подорожі якоїсь урочистості, святковості. Милуючись красою, незоглянулись, як дійшли до форельника.
Аня побачила озерце, звідки вона має витягнути майбутній обід.
Олександр попросив вудочку і найбільшого червʼяка. – А червʼяк навіщо? – з острахом запитала Анюта.
– Червʼяк – це наживка. Ви обережно насаджуєте його на гачок і закидаєте вудочку.
– Куди закидаю? А можна її закинути без цього червʼяка?
– Тоді риба не буде ловитись і ми лишимось голодними. Уявляючи, як вона буде брати червʼяка руками і насаджувати на гачок, Аня запанікувала, мурашки табуном пробігли по її тілу.
Великі очі благально подивились на Олександра:
– А може, ну її ту рибу, хай живе?
Та до них вже підходив інструктор з вудочкою і …коробочкою кукурудзи.
– А де червʼяк? – швидко запитала Аня.
– Який червʼяк? – здивувався інструктор.
– Ну такий, великий!
– Ми форель ловимо на кукурудзу.
Аня полегшено зітхнула і погрозливо помахала Олександру пальчиком. – 1:0, на вашу користь, але ще не вечір… – посміхнувшись, зауважила вона.
Інструктор показав, як на гачок чіпляти кукурудзу і закидати вудочку. Аня тримала вудочку напоготові. Як тільки риба клю- не, підсікти її і підводить до берега. Все по інструкції. Декілька разів риба зʼїдала наживку. Аня з азартом надягала інше зер- ня кукурудзи, але вже зі швидкістю професіонала. Тільки закинула, як вудочку мало не вирвало з рук. Вчепившись, Аня щодуху рвонула її на себе.
Величезна рибина пролетіла в повітрі і чуть не впала на голову Олександру.
– Впіймала!!! – радості не було меж. – Олександре, ви бачили, як я її підсікла? У нас буде їжа! – повідомила щаслива Аня.
– Так, бачив! – задоволено дивлячись на Аню, відповів Олександр – У вас і риби літають.
Аня засміялась.
– Уявляєте, я ніколи не ловила рибу, та ще таку велику! І з переляку дуже сильно рвонула на себе, а попало трохи на вас і змочило футболку.
– Нічого страшного, висохне. Це всього лише вода. Підійшов офіціант, забрав рибу і прийняв замовлення.
– Анічка, тут неподалік є джерело √6. Відома всім Нафтуся. Дуже корисна, але має присмак нафтопродуктів. Я думаю, варто скуштувати. Доки нам приготують рибу, ми встигнемо повернутись.
Ейфорія від риболовлі все ще не покидала Анюту. Вона раділа, як дитина.
Цього разу Олександр взяв разові стаканчики. Вони йшли і смакували воду природного джерела рідних Карпат.
Підійшли до альтанки, де вже було накрито стіл. Сполоснувши поряд руки, зручно вмостились на деревʼяні лавки. Принесли рибу запечену у фользі. Запах трав, розмарину розбудив апетит. Анічці здалося, що нічого смачнішого в житті вона не їла.
Олександр підняв бокал білого вина і запропонував випити за зустріч. Аня підтримала пропозицію, подякувавши, що вмовив її приїхати в Карпати. Відпустка в місті влітку – не дуже привабливо.
День добіг кінця, і вже повертались в готель під світлом ліхтарів. Аня була стомлена, але щаслива. Олександр міцно обняв Аню. Здається, нічого більше і не треба, коли кохана людина щаслива. Ніжний поцілунок пробудив почуття, які було давно заховано на дні Аніної душі. Їй так хотілося того чоловічого тепла, і думка, що Олександру треба повертатися додому лягла легким сумом на її обличчі.
– Відпочивайте, Анічка, завтра день буде не менш насичений. Обіцяю, буде цікаво.
Таксі вже приїхало до готелю, і Анюта помахала рукою крізь вікно.
Готель закрився на ніч.
Вранці Аню розбудив шум дощу.
Крапельки весело танцювали по підвіконню, заскакували в кімнату через відчинене вікно. Повітря насичувалось озоном. Легені не могли надихатися свіжістю вранішнього повітря, вмитого дощем. Ані не хотілось вилазити з-під теплої мʼякої ковдри. Вона розчинилася у спогадах вчорашнього дня, які доповнювали ідилію цього мокрого, але чудового ранку.
Звук телефону підняв Аню. "Олександр"…- зраділа вона.
– Доброго ранку, Анічка, не розбудив? – приємний тембр тепло ліг на серденько.
– Доброго ранку! Ні, він мене раніше за вас розбудив. Заглянув у вікно, заніс у кімнату ранкову свіжість.
– Хто? – здивовано запитав Олександр. Аня трішки потягнула паузу… І, сміючись, додала:
– ДОЩ!
– Анічка, ну так не можна. Ви мене налякали. В голові вже різні думки промайнули.
Аня знову засміялась і зауважила
– 1 : 1 – нічия.
– Але ще не вечір, – додав, вже сміючись, Олександр.
– Цей дощ зруйнував мені плани. Я хотів повезти вас в Тустань, а на зворотному шляху ще й грибів назбирати, але це можливо й на краще. Вчора ви находилися, натомилися з дороги, то сьогодні відпочинете.
Я планую показати знімальний павільйон. Зйомок ще нема, але костюми і реквізити вже завезли. Покажу вам, де буде проходити це дійство – Його величність "Знімальний процес".
Заодно до костюмера на примірку зайду. Це необхідно, щоб потім під час зйомок не було неприємних сюрпризів.
Та, що я розповідаю, ви все побачите на власні очі. Невдовзі підʼїду до вас, спустимося в кафе, поснідаємо. Тож чекатиму вас внизу.
Аня швиденько привела себе в порядок і за півгодини вже була в кафе.
Поснідавши, вони сіли в машину і поїхали на знімальний майданчик.
Зайшовши в павільйон, Олександр привітався:
– Здрастуйте, Олено Петрівно!
– Доброго ранку, Олександре Миколайовичу. Ви вже прийшли, то прошу в костюмерну, поки ще нікого нема.
– Анічка, перепрошую, я ненадовго. Ви поки роздивляйтесь.
– Гаразд, нічого страшного зі мною не станеться за вашої
відсутності. – засміялась Аня.
Вона роздивлялася інтерʼєр імпровізованої кімнати. Біля
стіни стояло піаніно. Аня сіла і торкнулася клавіш. Залунала мелодія "Шлюб за коханням". Інструмент хоч і старенький, але був налаштований і звучання її тішило. Аня купалася в регістрових переливах. Цю мелодію вона дуже любила. Коли пролунали останні акорди, запанувала тиша.
А потім гучні аплодисменти в чотири руки. Аня з неочікуваності швидко обернулась. Олександр і ще один кремезний чоловік вигукували : "Браво!"
Анічка, посміхнувшись, вклонилась несподіваним глядачам. Кремезний чоловік відрекомендувався Леонідом Артемовичем і похвалив:
– Дуже і дуже непогано, шановна. Ви на кастинг? – і, не чекаючи відповіді, пішов в кабінет, рукою запросивши з собою Олександра.
Олександр, показав Ані, що лише на хвилинку. Зайшов і зачинив за собою двері.
– Ти бачив? Яка красуня, а скільки душі! Як тобі? Чудова буде партнерка! Цікаво, як вона буде дивитись в кадрі.
Режисер вже будував плани, не давши Олександру вставити слово.
Врешті Олександр повідомив, що це не акторка на проби, це його добра знайома.
– Тим краще! Красуня! Познайомиш? – випалив режисер.
Олександр кивнув головою і, пославшись на термінові справи, вийшов з кабінету. Аня ходила по павільйону і роздивлялася начиння кіноіндустрії.
– Я вже вільний, і дощ закінчився.
Взявши Аню під руку, повів на вулицю. Сонячне світло сліпило очі.
– Анічка, ви мене зачарували виконанням цього чудового твору Поля де Сенневіля. Для вчителя – дуже гарно.
– Так я і є вчитель, але музики, в школі мистецтв. А за сумісництвом, ще в загальноосвітній школі викладаю.
– Коли ви все встигаєте? Перевантажуєте себе.
– Ні. – посміхнулась Анюта.
– Роботу свою люблю. З дітьми легше, як з дорослими. Буває, хитрують, але ж то діти. Менше часу лишається на
самотність. І додаткова можливість подорожувати під час канікул. Зрештою, відвідувати театр, концерти, зустрітися з друзями.
– Олександр слухав Анічку і йому хотілося її обійняти і вже ніколи не відпускати.
Планів поки в Олександра не було ніяких. Тож він запропонував пройтись до базару і купити фруктів. Аня погодилась.
Базар жив своїм життям. Ще по дорозі до входу торгували свіжою чорницею, малиною, білими грибами, всілякими побутовими дрібничками.
– Анічка, виберіть собі, що до вподоби з фруктів, ягід.
– Я малину візьму, стакан чорниці і… подивіться, Олександре, які білі грибочки! Ну, просто красені!
– А давайте візьмемо!
– І що будемо робити?
– А ми поїдемо до мене, приготуємо на обід жарені гриби і відваримо картоплі. Картопля у мене є. Я готувався, що ви до мене приїдете – закупив продуктів.
– А на салат візьмемо свіжих помідорів, огірочків і засмачимо сметаною.
– Згода! – підтримав Олександр, обнявши за плечі, і додав на вушко: – Анічка, мені так добре і легко з вами.
В цих простих словах Аня відчула стільки щирості і любові…
Закупивши продукти, Олександр викликав таксі, і за півгодини вже були в квартирі.
Однокімнатна квартира на першому поверсі з усіма зручностями і новою технікою приємно зустріла Аню. Чудовий панорамний вид з вікна, високі гори, вкриті ялиновим лісом. Але найбільше вразила невеличка тераса зі столиком і стільцями.
– Тут будемо обідати – посміхнувся Олександр.
– Чудово, тоді я йду готувати обід.
– Чур, я чищу картоплю! – перехопив ініціативу Олександр.
– А я займусь грибами і салатом.
Робота закипіла.
– А у вас чистенько на кухні, як для чоловіка – зауважила Аня.
– Це, напевне, тому, що я ще нічого не готував, часу не вистачало. Інколи не було часу і поїсти, а інколи забував – така професія. Готувати вмію, але для себе одного не хочеться. – щиро зізнався Олександр.
– Картопля вже почищена, я заливаю кипʼятком з чайника, і за хвилин двадцять буде готова.
– Не забудьте підсолити, до того часу і я дожарю грибочки, салат готовий. Можете серверувати стіл.
– Ось і картопелька парує на столі, а від запаху грибочків голова обертом. Дуже люблю гриби! – зізнався Олександр.
– А я більше люблю збирати. Ніколи не втрачала нагоду поїхати з друзями по гриби.
– А чому з друзями? – несміло запитав Олександр. – Така чарівна жінка…
– Я зрозуміла ваш натяк… З чоловіком ми розлучились пʼять років тому. Я йому вдячна за дітей. У нас прекрасні донька і син. Але, зрозумівши, що у дітей своє життя, а у нас не лишилось ні почуттів, ні спільних точок дотику – розійшлися.Так буває…
Його безпідставні ревнощі вибивали колію з – під ніг. Коли я запропонувала розлучитись, він не заперечував. Згодом виявилось, що має коханку. А я зі своїми роботами світу білого не бачила. Зараз я роблю те, що мені подобається: дивлюсь вистави, концерти (ті, які приносять насолоду). Я розправила плечі і стала дихати вільно. Свою свободу я надто ціную.
Самотня, але такого щастя, як було – не хочу.
Олександр, нічого не кажучи, міцно обняв Анюту.
– Здається, наша картопля холоне, – тихо сказала Аня.
– Вибачте, що сколихнув неприємні спогади.
– Нічого, це життя… – додала Аня. – Скуштуйте грибочки!
Здається, те, що треба.
– Неперевершені! – закривши очі, смакував Олександр. – Анічка, я покладу вам салату?
– Так, дякую. А хто той чоловік кремезний в павільйоні був? Здається, Леонід Артемович?
– Так, це наш режисер. До речі, він думав, що ви прийшли на кастинг. І пропонував придивитись до вас. Аня засміялась.
– І як? Придивились?
– Так, Анічка, і не тільки…
Аня округлила очі, але смішинки біля її очей задоволено
посміхались.
– Він просив познайомити вас з ним.
– Гаразд! Якщо вам це важливо, але я не бачу великої потреби.
Зрештою, зніматись я не збираюсь, і післязавтра у мене
потяг.
– Як забажаєте. Це мій добрий товариш, який в тяжку для
мене хвилину був поряд. Вибачте, у нас сьогодні день відвертості.
– А що сталося? – з тривогою в голосі спитала Анюта.
– Я цілий рік не працював. Сталося нещастя – дружину розбив параліч, інсульт. Я розривався між роботою і лікарнею. Потім їй стало краще, забрав додому, і почалась відновлювальна реабілітація. Щоб бути поряд і належно піклуватися про дружину, я залишив роботу в театрі. Зйомок якраз в цей період не було. Цілий рік ми боролися, але, на жаль, стався повторний крововилив і дружину врятувати не вдалось… Вона була чудовою дружиною, людиною, подарувала мені двох синів. І вже рік, як поховав дружину, і лишився без роботи.
Слухаючи Олександра, Аня відчула весь біль його душі. Тому сльози горохом котилися з очей.
– А того дня, як ми з вами зустрілися, – продовжував Олександр, – зателефонував Леонід, запросив на розмову.
Тоді і повідомив, що збирається знімати серіал, і для мене є роль. Леонід весь цей час підтримував мене і морально, і матеріально. А коли я намагався йому віддати борг, все жартував: "Відпрацюєш!"
Ось така він людина. Все жартує.
Ой, Анічка, вибачте, засмутив я вас, – витираючи сльози, з хвилюванням промовив Олександр.
– Нічого, Олександре – це життя…
– Здається, наша картопля зовсім холодна, і гриби. Одну хвилинку, я в мікрохвильовці швиденько розігрію.
Аня лишилась на терасі.
Легенький вітерець грався світлими завитками її волосся. А вдалині сонце примостилося на горі. Стомлене, воно прощалося ще з одним днем літа.
Вечір видався теплим.
Гуляючи, Аня з Олександром, дійшли до джерела √356. Посмакували чудовою джерельною водою. У підніжжя джерела річка ревла, як зранений звір.
– Аж моторошно… – поділилась Аня.
– З гір потоки несуть воду на величезній швидкості. Тут часто бувають дощі. За день по декілька разів, тому висока вологість.
– Тому і зелень така яскрава, насичена, не стомлена сонцем – зауважила Аня.
– Тому і грибів багато. Дякую, Анічка, за чудовий обід, було дуже смачно.
– На вечерю у вас є бринза, ягоди.
– А чому у вас? У нас, Анічка. – І з такою ніжністю подивився у вічі. – Ну, не обманюйте себе. Ви приїхали до мене. Я відчуваю ваше ставлення, ловлю ваші щасливі погляди. Ми не юні, кожну мить треба цінувати. Я закохуюся з кожним днем, як хлопчисько, все більше. Ловлю себе на думках про наше спільне майбутнє. Не відмовляйте…
Аня танула від цього признання.
Олександр був правий, я їхала до нього, але боялась собі зізнатись, боялась бути щасливою. Вона відчувала щирість в його словах. Але…
– Олександр, ви чудовий актор. Але, як казав Станіславський: "Не вірю…"
Олександр, дивлячись на Аню, думав, як життя жорстоко обійшлось з цією тендітною жінкою. Вона перестала довіряти чоловікам. І чи зможе він переконати її в щирості своїх намірів?
Дійшли до готелю. Аня себе докоряла за свою нерішучість. – Вибачте, що не виправдала ваших сподівань.
Аня взялась за ручку дверей.
– Зачекайте! – зупинив її Олександр.
Ніжно обнімаючи, міцно поцілував.
– Олександре, але ж люди дивляться.
– Хай дивляться, я ж актор.
– Але ж я не акторка!
– От і добре, значить все, що ви відчуваєте до мене не гра, а щирі почуття.
Він ще раз міцно поцілував повернувшись до людей спиною.
Ані так хотілось зібрати речі і поїхати з Олександром, але після поцілунку вона зашарілась, як дівчинка і побажала доброї ночі.
Олександр помахав у відповідь і пішов додому.
– Ну, от чому я така? – мало не плачучи, докоряла собі Аня. Людину, яку кохаю, роблю нещасною. А він хороший. З яким теплом розповідав про свою дружину. Аня довго не могла заснути, перебираючи в думках не простий день.
Ранок розбудив сонячним промінням. Глянула на годинник:
– Ого, половина на девʼяту. І Олександр не телефонував, а може я не чула. Подивилась на телефон, дзвінка не було. Можливо, і Олександр заспав? Сніданок в кафе о девʼятій, дивно. Настрій зникав, як час на годиннику. Дивлячись на телефон, хотілось плакати.
Так, візьми себе в руки, Аня! – казав внутрішній голос. – Сама винна. А людина, яка тебе любить обовʼязково повернеться, зрозуміє, сама знайде тобі виправдання. Займись собою.
Ще не вечір…
Привівши себе до ладу, одягнула своє улюблене платтячко і босоніжки на маленьких підборах. Дзеркало посміхнулось, значить, виглядаю непогано.
Девʼята година, легенький стук в двері. Аня відкрила, на порозі стояв Олександр. Радісна посмішка довершила образ.
– І куди це зібралася, моя красуня?
– На сніданок, – відповіла Аня, не приховуючи свого задоволення. – А ви чому не зателефонували?
– Анічка, не знав, коли звільнюсь. Йдемо на сніданок і там розповім.
Сівши за стіл, Аня з тривогою запитала:
– То що трапилось?
– Вночі стало зле. Може, ягоди підняли кислотність, але дала про себе знати моя виразка.
Ледве дочекався ранку, поїхав до гастроентеролога. Це тут поряд. А так, як не знав, коли звільнюсь, то не телефонував. – Що сказав лікар?
– Призначив лікування і дієта. Правильне харчування.
Тепер, Анічка, ви все про мене знаєте. – кисло посміхнувшись повідомив Олександр.
– А ви сьогодні надзвичайно гарна. Платтячко вам до лиця.
– Дякую, – відповіла задумливо Анюта.
– Які у вас плани?
– Поки ніяких.
– Тоді їдьте на квартиру і відіспіться. Вигляд у вас, мʼяко кажучи, поганенький. А ближче до обіду я зателефоную.
– У вас сьогодні потяг о 23-тій з Трускавця.
– Я памʼятаю, Олександре. Ви їдьте, відпочиньте.
Він не заперечував. Ніч не спавши, а ще огляд лікаря, далися взнаки. Олександр, прийнявши ліки, миттєво заснув.
Розбудив його дзвінок в двері квартири. Олександр прокручував в голові – хто б то мав бути? На порозі стояла Аня.
– А що вже обід? – розгублено спитав Олександр. – Вибачте, що я в домашньому. Що ж ви не зателефонували?
– А я беру приклад з вас – посміхнувшись, відповіла Аня. – То зайти можна? Чи ви не радий?
– Ой вибачте, радий, дуже радий.
– Тоді допоможіть мені з валізою, вона там за дверима.
Номер в готелі я вже звільнила.
Олександр заніс валізу і лишив в коридорі.
– Ні, ні, заносьте її в кімнату, мені треба розвісити речі. Олександр все зрозумів.
– Дякую вам, моя хороша. А як же потяг?
– Білет я вже здала, вівсянку і льон на базарі купила. Не можу я лишити вас самого в такому стані. Душа буде не на місці. Готуватиму вам правильне харчування і слідкуватиму, щоб вчасно приймали ліки. А далі – буде видно. До речі, відпустка в мене майже два місяці.
Олександр міцно обняв Анічку, клубок підкотився до горла. Скупа чоловіча сльоза заблищала в очах.
– Все у нас буде добре Анюта.
На обід Аня швиденько зварила вівсянку з насінням льону. Олександр не заперечував і ладен був їсти все, що приготує Анічка, лиш би вона була поряд.
– А до вечері сходимо в магазин і закупимо продукти за списком. Я знайшла дієту, яка Вам показана і буду намагатись її дотримуватися у приготуванні.
– Дякую, Анічка! Ви – мій Ангел – охоронець!
Обід пройшов майже по – сімейному. Аня теж, із солідарності, їла вівсянку, хоча з дитинства її не любила.
– Дякую, – чемно подякував Олександр. – Дуже смачно. Це найсмачніша вівсянка у світі.
Аня посміхнулась:
– Фантазер, не забудьте пігулки випити. А краще буде розписати по годинах, щоб не пропустити прийому ліків. Олександр слухняно виконував всі настанови. Він з задоволенням спостерігав, як вправно Анічка розвішує свій одяг. Вона наповнювала цю кімнату життям, теплом, якого йому так не вистачало.
– З вашого дозволу, я скористаюся пральною машинкою. Якщо у вас є кольорові речі на прання, прошу сюди.
– Ні, ні Анічка! Не зручно, я сам.
– Гаразд, – не сперечаючись, відповіла Аня.
По дорозі до магазину Олександр показав Ані чудовий стадіон Східниці, де проходило тренування маленьких футболістів. Поряд тренажерний майданчик під відкритим небом.
– Дуже добре, одужуйте і будемо тренуватись! – посміхнулась Анюта.
В магазині купили все необхідне, окрім риби.
– Не хвилюйтесь, Олександре. Дякуючи вам, рибу я вже навчилась ловити. Отже, це – не проблема. – сміючись, зауважила Аня.
– Рибу буду готувати сама, от тільки живу чистити не люблю. Коли крутиться в руках – викликає неприємні відчуття.
– Гаразд, я допоможу – посміхнувся Олександр.
– Тоді завтра йдемо на рибалку, – зраділа Анюта.
– Зранку я зайду на знімальний майданчик. Леонід Артемович просив зайти. Здається, знайшли акторку на роль дружини у серіалі.
А далі – вільний, і йдемо на рибалку.
Від почутого Аня напружилась, але запитань не ставила. Це всього лише зйомки…
Вечір був теплий. Східниця світилася панорамними вітринами, літніми кафе, яскравими ліхтарями вулиць.
Не зоглянулись, як дійшли до квартири.
– Ще хочеться побути на свіжому повітрі. Давайте я занесу продукти і ще погуляємо, – запропонував Олександр.
– Добре, тільки трішки пізніше. Вам треба поїсти і випити ліки.
А у мене прання мало закінчитись, швиденько розвішу і підемо.
– До речі, на вечерю печені яблука з сиром і йогурт з печивом.
Поки Олександр розкладав продукти, Анічка на терасі розвісила прання. Він помітив, як Аня розвішує його футболки.
Обнявши за плечі, ніжно притиснув до грудей. Серденько Ані затрепетало і мало не вискочило.
– Ваші футболки були в машині, от я і попрала разом.
– Дякую, Анюта! Ви повертаєте мене до життя, наповнюєте його сенсом. Мені хочеться огорнути вас коханням і турботою. А все навпаки… Ви – маленька тендітна, як квітка, піклуєтесь про мене – старого будяка.
– Ну, який же ви будяк? – засміялась Аня – Навіть колючок не маєте. І,тепло дивлячись у вічі, додала:
– І зовсім не старий…
Олександр ще міцніше обняв Аню, щоб вже ніколи не відпускати… Два серденька бились в унісон.
Вранці Аня прокинулась раненько.
Голова лежала на плечі Олександра. Вона відчувала тепло його подиху, такого спокійного і рідного. Боячись поворухнутись і розбудити думала:
– Ось воно щастя, зовсім поряд і це не сон.
Інколи, на жаль, цілого життя мало, щоб знайти свою половинку.
А їй пощастило, Олександр теж, напевно, її кохає, але ще про це не говорив. Казав, що закохується…
Аня тихесенько підняла голову, але дужа рука Олександра, голублячи, притиснула до себе.
– Дякую, моя солодка. Я дуже щасливий, боюсь відпускати, щоб не сполохнути це блаженство – бути поряд, відчувати губами пульс на твоїх скронях. Не хочу відкривати очі. Якщо це сон, то нехай сниться щоночі.
– Ні, це не сон… Це я, – посміхнувшись, відповіла Аня.
Олександр відкрив очі і побачив щасливу Анічку. Скуйовджене волосся, рожева щока, що зберігала тепло його плеча, додавали стільки милоти і чарівності, що він не міг відірвати погляд. А Аня, побачивши так близько його бездонно сині очі, не могла поворухнутись. Дві половиночки одного цілого були щасливі.
– Олександре, а на котру годину вам до режисера? – тихенько запитала Аня.
– Домовились на девʼяту зранку, щоб день був вільний.
– То вже майже восьма, а ще сніданок не готовий.
– Хвилиночку, а можна почати з десерту? – Олександр загадково посміхнувся.
– Ні, – ледве стримуючи щасливих зайчиків в очах, відповіла Анічка. – У вас дієта.
– Анічка, а ми вже перейшли на "ти". Дівоча у тебе памʼять.
– Добре, Олександре, але при посторонніх, я всетаки буду звертатись на "Ви".
– Згода, – міцний поцілунок остаточно розбудив Анічку. Хотілося літати…
Вона швиденько піднялась, ввімкнула чайник.
– У нас сьогодні на сніданок яйця всмятку і гречана розмазня.
Сказала у нас, і так хороше стало на душі.
– А що таке розмазня? – посміхаючись, запитав Олександр. – Рідка розварена каша. Нині тобі таку і дозволено по дієті. Олександру подобалось все, що робила Аня. Він милувався нею, радість наповнювала душу.
Поснідавши, Аня попросила:
– Ти, Олександре, іди, напевно, сам. А я почищу картоплю до обіду і приведу себе в порядок.
– Гаразд, – погодився він – я швиденько. Анічка лишилась вдома.
– Доброго ранку, Леоніде Артемовичу! – переступаючи поріг кабінету, привітався Олександр. – Що у нас новенького?
– У нас новенька акторка. Здається, підібрали. Харизматична, цікава, в кадрі виглядає прекрасно. Скоро має підійти. Матеріал для вивчення вчора на пробах отримала. Тож, завтра можемо починати. Зволікати більше не можу. Ти як? Знайому провів на потяг?
– Ні, – відповів Олександр, – Аня залишилась у мене.
– О, цікаво… А звідси, будь ласка, у всіх деталях – посміхаючись, Леонід Артемович уважно глянув на Олександра.
– Та які деталі? Вночі зробилося зле, зранку був у лікаря.
– Що, знову виразка?
– Так, загострення. Але вже почуваюся значно краще. До зйомок готовий. Аня тому і відклала відʼїзд, щоб готувати дієтичне харчування. Няньчиться зі мною.
– Ти придивися до неї, Олександре. Жінка, яка не залишила в такий момент, заслуговує на увагу.
– Так, вона дуже хороша. Я вас якось при нагоді познайомлю.
Тут постукали у двері.
– Заходьте – запросив Леонід Артемович.
В кабінет зайшла жінка приємної зовнішності. Посміхнувшись, привіталась:
– Доброго ранку! Я – Світлана. Якщо не помиляюсь, ви – Олександр?
– Так, доброго ранку!
– Якщо Леонід Артемович мене затвердив, то я ваша нова
партнерка. За сценарієм ваша дружина – вона посміхнулась чарівною посмішкою, яка осяяла її привабливе обличчя.
– Так, Світланочко, роль дійсно ваша. І, я думаю, завтра почнемо.
– Та я хотіла б сьогодні порепетирувати. Ви не проти, Олександре?
Леонід Артемович подивився на Олександра.
– Ні, звичайно, але, будь ласка, в другій половині дня.
– Добре, о котрій? – уточнила Світлана.
– О шістнадцятій, вас влаштовує?
– Дуже добре, я ще текст підучу і костюмера відвідаю – з радістю відповіла Світлана.
– Скільки сцен заплановано на завтра? – звертаючись до режисера, запитала Світлана.
– Не менше трьох. Ми трохи втратили часу, будемо вкладатися в календарно – постановочний план, який порушувати не маємо права. Протягом дня треба зняти кілька сцен та вибрати кращий дубль кожної сцени фільму.
– Дякую, – відповіла Світлана. – Отже, кількість матеріалу, який треба вивчити, збільшується. Тоді, Олександре, о шістнадцятій, прошу без запізнень.
Олександр вийшов з кабінету і попрямував додому. По дорозі обдумував, як сказати Анічці, що в другій половині дня у нього репетиція. А з завтрашнього дня, взагалі, зйомки до 12 годин на день. Аня практично буде сама вдома. В знімальному павільйоні витримувати по 12 годин їй буде важко.
За роздумами і до квартири швидко дійшов. Аня вже чекала.
Блакитна футболочка облягала її струнку талію. Легкі літні брючки були трохи темніші за кольором. Білі кросівки завершали образ.
– Анічка, ви неймовірно чарівно виглядаєте.
– Дякую, на рибалку йти готова.
– Чудово, тоді не гаймо часу. Риба зачекалась, – взявши Аню за руку, вирушили до форельника.
Підійшовши до інструктора, Аня скомандувала:
– Мені, будь ласка, вудку і величезного червʼяка! Олександр не міг стримати сміх, коли разом з вудочкою принесли величезного дощового червʼяка. Він викручуватися в коробочці з кукурудзою. Аня трохи знітилася:
– А… червʼяк навіщо?
– Як замовляли, – відповів інструктор.
Вона благально подивилась на Олександра:
– А ви любите рибу ловити? Може сьогодні ви почнете, – поглядаючи з острахом на червʼяка, запропонувала Аня. – Гаразд.
Олександр вправно підчепив червʼяка і закинув вудку. Відразу поплавок повело. Олександр підсік рибу і плавно підвів до берега. Кінчик вудки вигнувся, і з води в повітрі зависла величезна рибина.
– Молодець! – заплескала в долоні Анічка, – так швидко.
– А зараз твоя черга, червʼяка вже нема, – сказав Олександр і подав Ані вудку.
Декілька секунд і кукурудза сиділа на гачку. Вудка засвистіла в повітрі…
– Анічка, ти вже як професійний рибалка.
– Так, досвід маю – сміючись, відповіла вона.
Вудку швидко повело, Аня так само, як і першого разу, висмикнула рибу з води, та зірвалась і затанцювала біля ніг. Як вчасно я її витягла, погляньте, зірвалась.
– Будемо ще ловити?
– Ні, риби нам достатньо.
Підійшов офіціант, Олександр щось шепнув йому на вухо і попросив скласти рибу в пакет з собою.
На виході з форельника їх чекала машина.
– Може ми пройдемось? – здивовано запитала Аня.
– Анічка, мені сьогодні на репетицію, завтра починається
знімальний процес. О 16-00 я маю бути в павільйоні.
Сьогодні познайомився з партнеркою, маємо обговорити деталі сцени. Як тільки звільнюсь, погуляємо вечірніми ву-
личками.
Інформація сумом лягла на личко Ані.
– Тоді я швиденько заллю картоплю кипʼятком, зварю пюре і відварю рибу.
– Анічка, я попросив, щоб запечену у фользі рибу, загорнули з собою. Таку, як ти любиш.
Ані приємно було, що Олександр запамʼятав її уподобання. За півгодини обід був готовий.
– У нас сьогодні святковий обід. Смачнюче пюре і чудова запечена риба. Дякую, тобі, Анічка, що ти ясним сонечком увійшла в моє життя. Я дуже ціную те, що підтримала в тяжку хвилину, не лишила самого.
Ані приємно було чути ці слова від Олександра.
– Не забудь випити ліки, я зранку розклала по чарочках з написом: "Сніданок", "Обід", "Вечеря".
– Що приготувати на вечерю?
– Дякую, моя хороша, я їстиму навіть вівсянку, хоча її не люблю з дитинства.
– Я теж, – сміючись відповіла Аня.
– А чому ж не сказала і їла разом зі мною?
– Із солідарності.
Обоє засміялися.
– Добре, Анічка, мені вже час. Спізнюватись не можу. Олександр міцно обняв Аню і поцілував.
– Як добре, – подумала Аня, що в мене тоді зламався підбор, підвернулася нога, і мене підхопив саме Олександр.
Олександр пішов на репетицію.
Анічка згадала про рибу. "Не люблю чистити рибу! Це вся буду у лусці і пахнути рибою. Але доведеться, риба чекати довго не може…"
Олександр обіцяв допомогти і …
Переодягнувшись, Аня відкрила пакет з рибою. Радісна посмішка пробігла по обличчю.
– Ура! – радіючи, вигукнула Анюта. Риба була почищена, ніякої тобі луски і нутрощів.
– От молодець, – Олександр стримав слово і попросив, щоб рибу почистили. Ані лишилось попластувати і порційно розкласти по пакетах.
"Далі попрасую прання і треба подумати, що приготувати на вечерю? Щось легке, дієтичне і разом з тим – святкове. Напевно, парові котлети з курятини. До них – запечені яблука без шкірки і відварена цвітна капуста. Чудово!
Але в мене немає капусти. Швиденько збігаю в магазин, а ще візьму свічки. Буде дуууже романтично…"
Робота кипіла, аромат наповнив кімнату.
"Засерверую стіл, згодом вишию серветки з монограмою, а поки будуть паперові. Вже сьома година вечора, в мене все готово.
Напевно, Олександр має невдовзі підійти, йому час приймати ліки.
А поки почитаю поезію – душа просить лірики, віршів про кохання."
Анічка читала і уявляла себе на місці героїні. Як солодко на душі…
– Щось Олександра довго немає… Вже половина на девʼяту вечора… Ці актори забувають про все на світі, якщо діло доходить до зйомок. Ну, от що це таке? Голодний, без ліків! Може зателефонувати? Але не зручно.
Подумає – контролюю. А я просто піклуюсь.
Невдовзі зателефонував Олександр.
– Анічка, за 15 хвилин буду, тільки підкинемо Світлану додому.
Аня відчула, що згадка про Світлану викликала в неї ноту ревнощів.
– І чого б це? То всього лише партнерка, до того ж я її не бачила…
А ще – мені потрібно навчитися відокремлювати роботу Олександра від наших з ним відносин. Краще підігрію котлетки і запалю свічки.
Олександр зайшов, поцілував Анічку:
– Вибач, сонечко, готувалися до завтрашніх зйомок. Час збіг швидко, не зоглянувся.
– Мий швиденько руки і за стіл.
Анічка відкрила двері в кімнату, де був накритий стіл, і від руху повітря вогник весело затанцював на свічках.
– Та дам! – посміхаючись, вигукнула Анічка. Олександр посміхнувся:
– Ти – чудо, дуже романтично!
– І дуже смачно. Ти, напевне, дуже зголоднів, сідай швиденько. А ліки поряд в чарочці.
Олександр відчув те тепло, з яким його очікувала Аня. Він міцно обняв її, і хвиля позитивних емоцій стисла серденько.
– Сідай, бо ж охолоне. І я теж зголодніла.
Аня з апетитом смакувала вечерею.
– Олександре, як тобі парові котлети? Дуже смачно з печеним яблуком.
– Так, Анічка. Ти – прекрасна господиня, чудово готуєш!
Здається, мені пощастило, – посміхнувшись, зауважив він. – Але я більше не можу.
– Чому? – здивовано запитала Аня.
Олександр не звик обманювати, тому розповів, що Світлана взяла бутерброди, і вони перекусили.
– Дивлячись на свою пусту тарілку і на тарілку Олександра, Аня затамувала подих:
– Тоді випий ліки… Вона відчувала, як настрій, набираючи швидкість, падає камінцем, розбризкуючи калюжу сліз. Вона так старалась, готувала, свічки запалила…
– Ну-ну, Анічка, перестань! Я не хотів тебе засмутити, але обманювати теж не звик.
Аня глибоко вдихнула:
– Зрештою, що не голодний, добре. А з чим бутерброди? – З сиром, – знітившись, відповів Олександр, – А що?
– З сиром – то добре, а копченості тобі не можна.
Олександр обняв Аню.
– Серденько, не ображайся. Я зараз поставлю все в холодильник, а вранці підігрію. Мені на восьму, то будити тебе не буду. О девʼятій вже почнуться зйомки, а ще переодягнутись треба, грим займає час. І попередні репетиції з акторами часто проходять на знімальному майданчику перед нанесенням гриму. Поки йде налаштування світла і обладнання, актори знайомляться з локацією і продумують своє переміщення в кадрі. Потім вже починається робота зі світлом і декором.
Аня слухала Олександра, інколи не розуміючи деяких слів. Для неї це було щось нове, незнане.
– Давай, сьогодні раніше ляжемо, щось я стомився. Дуже насичений день, а завтра буде не легший.
– Тоді іди в душ, а я сама швиденько приберу. Олександр включив мʼяке світло і ніжно пригорнув Анічку.
– Я тобі вранці зготую обід, там буде де розігріти? – запитала вона.
– Так, мікрохвильова і чайник є. Не знаю, як тут буде організовано харчування, а взагалі бувають виїздні обіди.
– Але ж в тебе дієта, не забувай.
– Так, я памʼятаю.
Аня слухала Олександра і їй здавалося, що вона знає його все життя…
Почало світати. Ранок наповнювався світлом. З-за гори сонно викочувалось сонечко.
Несміло розсипало своє проміння на верхівках дерев, розбуджуючи щебетливе птаство.
Анічка тихенько вийшла на кухню. Причинивши двері, включила чайник.
"На ранок рисову кашу з молочком зварю, а на обід до парових котлет відварю вермішель. Ще лишилась цвітна капуста і печені яблука. Печиво до чаю. От і славно. Майже все готово."
Аня була рада, що не розбудила Олександра. Але вже пора підніматись. Вона тихенько залізла під теплу ковдру і губами торкнулась щоки Олександра.
Він не поворухнувся. Аня почала лоскотати волоссям ніс, губи.
Олександр міцно обхопив стан:
– Ага, впіймалась, що лоскоталась!
Він жадібно цілував шию, плечі…
Аня танула в його ніжних обіймах. Стукіт її серденька був так близько. Аромат Аніного тіла зводив з розуму. Олександр відчув, як тепло розливалося по всьому тілу. Час для них зупинився. І тисячі метеликів закружляли в переможному танці…
– Радість моя, я дуже щасливий, що ти зʼявилась в моєму житті. Я і не сподівався, що доля подарує мені ще один шанс закохатися. Ти мені дуже дорога. В житті різні можуть бути ситуації. Я тебе дуже прошу, ти тільки вір мені.
Аня, посміхнувшись, відповіла:
– Життя покаже. Ще не вечір…
Легенько скуйовдила йому волосся і прошепотіла на вушко:
– Здається, хтось сьогодні спізниться на зйомки.
Сама ніжність промовляла її вустами.
– Анічка, якщо захочеш подивитись знімальний процес, то я сьогодні домовлюсь, щоб тебе завтра пропустили в павільйон. Телефон треба буде здати на вході. Такі правила.
– Так, звичайно, хочу.
– А сьогодні погуляй по Східниці, відпочинь.
– Не переживай, я знайду собі заняття, посміхнувшись, відповіла Аня.
Аня пішла прогулятись Східницею.
Її вабили ятки з вишиванками. Аня і сама любила вишивати, тому вирішила купити серветки під вишивку і нитки. Розмаїття кольорів, орнаментів милувало погляд.
– Що пані бажає придбати? – чемно звернувся до Ані продавець.
– Покажіть мені, будь ласка, ось ці серветки під вишивку.
– Прошу, але це комплект – скатертина і серветки.
– Добре, я їх візьму, і підберіть мені нитки і голку.
– Нитки – то не проблема, а от голками я не торгую. Це вам, пані, у "Всілякі дрібнички", там є. Але можу запропонувати свою.
– Чудово, а пан вишиває?
– Так, оце мої роботи. А як пані величають?
– Я – Аня. Чудові роботи! Я думала, що вишивають тільки жінки.
– А я – Мирослав. Так, пані Анна, жінки вишивальниці і я.
Нині я оформлюю край, а вишиваю машиною. Погляньте, це машинна вишивка, дуже гарна і не дорога. А ручні роботи, вони більш трудоємкі і коштовні. В них закладена енергетика.
"Як гарно він сказав – закладена енергетика…"
– Добре, дякую! Піду і я енергетично наповнювати скатертину, – посміхнувшись, попрощалась Аня.
– Дякую, пані Анничка, заходьте. Благословенного Вам дня! Анічка відчула світлу, позитивну енергетику цієї людини.
– Добре, що вишиванки вишивають саме такі люди, – подумала вона.
"Ще трошки і джерело √6, піду попʼю джерельної води" – вирішила Аня. Поклавши пакунок з вишиванням на підмурівок, Аня спустилася до джерела, набрала в долоні цілющої води і з насолодою почала пити.
– Пані, візьміть пляшку. – звернувся до неї незнайомий чоловік.
Аня підняла очі, лице приємно зволожувала джерельна прохолода.
– Ні, дякую, я вже напилась.
– Візьміть, візьміть! У мене ще є…
Анічка взяла пляшку, наповнила водою і піднялась до своїх речей, що чекали на підмурівку.
– Хвилиночку зачекайте!
Чоловік набрав води, і за мить був біля Ані.
– Я бачу, ви відпочиваєте?
– Так, – відповіла Аня.
– А де зупинилися?
– Вам адресу назвати? – посміхнувшись, запитала вона.
Чоловік зрозумів всю безтактність свого запитання і замовк. Аня побажала доброго дня і, повідомивши, що поспішає,
швидкою ходою пішла додому.
Їй нетерпілось вже почати вишивати. Тож, прийшовши додому, вона хотіла розкласти вишивання на столі, як помітила записку:
♥ ♥ ♥ АНІЧКА ♥ ♥ ♥
Мені так добре, коли ти поряд!
Неначе Ангела крила маю!
Ловлю закоханий ніжний погляд,
Від щастя птахом у небо злітаю.
З тобою – легкість, політ і простір,
З тобою – казка в Едемськім раю!
Безмежно вдячний за те, що ти є!
Знову, як в юності, ніжно кохаю!
Твій Олександр, ТОБІ.
– Як мило і романтично! – Аня від щастя вся світилася. – А коли Олександр встиг лишити записку? – подумала Аня.
– Ввечері запитаю. Але і мені хочеться щось приємне йому зробити. Вишити до вечора я не встигну, – розмірковувала Аня, – але лишити записку зможу.
Під впливом віршів Олександра у неї народжувались рядочки:
Тобі, ♥ ♥ ♥ Олександре ♥ ♥ ♥
Коли ти поряд – не сильна жінка,
Важкий той кокон тоді знімаю.
Стаю маленька, весела дівчинка.
Душа тріпоче, увись злітає!
Ковток повітря – моє натхнення!
Серця замочки повідкриваю!
Радість і втіха, душі одкровення,
Милий, здається, я теж кохаю!
Твоя Аня.
Аня написала вірш на клаптику паперу, намалювала сердечко і відклала до слушного моменту.
Сама почала вишивати серветки. Гуцульський орнамент, яскраві кольори – все додавало творчого настрою. Час злетів і вже вечір, насупившись, заглядав у вікна.
"Ой лишенько! Зовсім забула про вечерю. Прийде Олександр, а в мене нічого їсти."
Аня швиденько дістала рибу. Зварю рибну юшку на вечір. За півгодини аромат юшки наповнив кімнату. Аня поглянула на годинник.
Вона забула, що сама пропустила обід. І в животі почало бурчати.
Невідомо, коли прийде Олександр, мабуть, чекати не буду. Юшка вдалася дуже смачна, форель танула в роті.
"От тепер можна і за вишивання братись."
В двері подзвонили, Анічка відкрила двері…
– Чудово! Олександр! – в одній руці він тримав букет, а в іншій пакунок.
– Вибач, Анічка, руки зайняті… Це тобі. – він простягнув букет білих троянд.
Звідки він знає, що я люблю саме білі?
– Дякую, милий, мої улюблені. – Анічка піднялась навшпиньки і ніжно поцілувала Олександра.
– А це тобі фрукти і пляшечка білого вина. День був плідний. Вдалося швидко відзняти запланований матеріал. Леонід зібрав команду професіоналів, кожен на своєму місці, приємно працювати. А що у нас так приємно пахне? Я відчув ще в коридорі. Голодний, як вовк.
– На вечерю – рибна юшка. Мий швиденько руки, я вже насипаю.
– А собі? – побачивши одну тарілку, запитав Олександр.
– Я тільки-но поїла. Не знала, як довго ти будеш на роботі. Я буду абрикоси і черешню, тільки помию.
– А давай вина за вдалий початок?
– Я зовсім трішки, а тобі взагалі не можна.
– Я тільки пригублю, – погодився Олександр.
Анічка зробила декілька ковточків. Вино дійсно було смачне. Бурштиновий колір вина, ніжний букет та мʼякий смак. З вином Олександр теж вгадав.
– Дякую, Анюта, дуууже смачна юшка!
– І тобі дякую, я на столі знайшла вірш, дуже приємно. Коли ти встиг?
– Забувся вдома ліки, то в обідню перерву забрав, лишивши частинку мого серденька у вірші.
– Я відчула все тепло твоїх почуттів, дуже зворушливо. Не знала, що ти пишеш вірші.
– Анічка, я сам не знав, до сих пір. Почуття надихнули. Анюта, підемо погуляємо на свіже повітря?
– Щось мені не дуже хочеться. Мене захопило вишивання, на свіжому повітрі я була цілий день. Познайомилася з цікавою людиною.
– Цікаво? Познайомиш?
– Так, звичайно.
– Я теж натомився, але день виявився продуктивним, а від цього задоволення. Я люблю свою роботу, світло прожекторів… Тоді будемо відпочивати. А що ти вишиваєш?
Аня показала наполовину вишиту серветку.
– Дуже гарно. Яка ти в мене рукодільниця! Все вмієш.
Ані приємно було чути похвалу Олександра, вона старалась для нього.
Вранці, зібравши Олександра на роботу, Аня перебирала, щоб його таке одягнути? Напевно, те платтячко, що їй дуже пасує. Їхала на три дні, то вибір був не великий.
"Піду до нього в обід, щоб занести свіженьку їжу, а ввечері разом додому" – вирішила Аня.
"Обід готовий, може машину викликати, щоб не прохололо?"
За півгодини була на місці. Якраз починався обід. Здавши на вході телефон, Аня зайшла в павільйон.
Олександр підійшов до неї, взяв сумку і поцілував:
– Дякую, моя хороша, ти вчасно. Пішли на вулицю, сядемо на літній терасі біля павільйону.
– Сьогодні ліки покласти не забула.
Олександр розділив обід на двох, і змусив Аню приєднатися.
Обід минув швидко, і вся знімальна група збиралась в павільйоні.
– Он бачиш, Анічка, наш кінооператор.
Він розробляє та координує зйомки і освітлення. Напряму співпрацює з режисером.
Та режисер – Леонід Артемович. Він – головна творча сила у створенні кінокартини. Раніше знімали фільми на плівку, а у сучасному кінематографі найчастіше використовується цифрова кінокамера.
– Цікаво.
– Анічка, мені необхідно йти, а ти роздивляйся, що незрозуміло – я потім розкажу.
Аня роздивлялась апаратуру для зйомок, але на відстані, щоб не заважати.
Над Олександром чаклував гример.
До них підійшла жіночка, певно, теж акторка. То – партнерка Олександра.
Зі спини тендітна, одягнена в халат і домашні капці. Видно, знімають сімейну сцену в квартирі.
Враз включились прожектори. Світло софітів на хвилину засліпило. Голос скомандував по місцях.
І згодом –
🎬 УВАГА! МОТОР! КАМЕРА!🎬
Олександр вже стояв на своєму місці. До нього підійшла акторка в халаті і поцілувала:
– Привіт, милий, ти вже повернувся?
– Так, рідна, черги не було – і поцілував "дружину". Акторка повернулась, прожектор освітив її лице…
Аня отетеріла, перед нею стояла коханка її першого чоловіка.
Хвилину Аня не могла ні рухатися, ні вимовити слово.
"НІ! НІ! НІ!" – кричало в її голові. – "Цього не може бути! Чому вона тут!? Чому цілує мого Олександра!? Це якийсь сон! Невже я втрачаю розум!"
Ще хвилина і Аня вилетіла з павільйону, навіть забувши про телефон. Ноги несли її в невідомому напрямку. Тільки б подалі від цього жахливого дійства.
Аня не зоглянулась, як опинилась біля джерела √357. Ревіння води внизу стрепенуло її заціпенілу душу. І вона дала волю сльозам.
– Чому, Боже? – піднявши очі, чекала хоч якогось співчуття…
"Напевно, у тебе важливіші справи. Чому так буває в житті? Здається, все добре, враховані всі помилки. Та щастя, яке було поряд, виявилось всього – навсього міражем."
Ноги самі принесли Аню до готелю "Три корони", а поряд Церква. Вона зайшла у відкриті двері.
Люди збиралися на вечірню, ставили свічки. Купивши дві свічки, поставила одну Матінці Божій, а іншу – за упокій батьків.
Сльози полилися з очей. Згадала маму. Вона б її, втішила. Порадила б розумне рішення.
Почалася служба, стало трохи легше. Аня просила допомоги знайти єдине правильне рішення.
Після служби вона згадала про телефон. Почало смеркати. Аня швидко пішла до павільйону. На вході попросила видати телефон.
– Олександр Миколайович запитував про вас. Просив, щоб підійшли. – сповістила адміністратор.
"Ні, тільки не це," – подумала Аня.
Їй хотілося швидше додому в її квартиру.
"Сьогодні, на жаль, я не встигну на потяг, а завтра мене
ніхто і ніщо не зупинить. Треба замовити квиток".
"Все – квиток замовлений. Піду, спакую речі."
Сльози знову закапали з очей.
"Знову вона, це вже занадто. Схоже на якесь переслідування. А Олександр – зрадник! Ще й мене запросив, знущання якесь! А втім, він нічого не знав. Олександр виконував свою роботу актора. І як би не ця Світлана… Може я б по-іншому реагувала на цю сцену."
Двері відчинилися і до кімнати ввійшов Олександр.
– Анічка, що сталося, куди ти збираєшся? І чому мене не зачекала.
– Додому, – крізь сльози відповіла Аня.
– Та що сталося врештірешт?
– Сталося?!… А те,що твоя партнерка Світлана – коханка мого першого чоловіка.
Олександр сів на стілець, ноги відмовлялися його тримати.
Важкий день довершився "вишенькою на торті".
Він перевів подих.
– Так, Анічка, давай поговоримо. Сядь, будь ласка.
Я цього нічого не знав. Для мене вона – лише партнерка.
Робота і почуття – це різні речі. І те, що я відчуваю до тебе, ніяк не стосується моїх партнерок. Я сприймаю їх, як роботу. Вийшов за двері і забув. Я відчуваю, як тобі боляче. Але повір, моєї вини в цьому немає. Не наказуй мене своїм відʼїздом. Я не зможу без тебе.
– Я взяла на завтра квиток. Мені так буде спокійніше.
– Ти ж розумієш, що зйомки тільки почались і міняти акторів я не вправі. Єдине, що зможу, то це відмовитись від ролі. Чим дуже підставлю свого товариша і всю знімальну групу.
Та якщо ти вирішиш все-таки поїхати, я їду з тобою.
Аня не очікувала такого рішення.
Виплакані сльози і доводи Олександра зменшили душевний біль.
Аня розгублено сиділа на валізі.
– Анічка, ти майже нічого в обід не їла і не вечеряла, це
точно. Я зараз відварю яйця і якогось гарніру. Що ти хочеш? Своїм запитанням Олександр вивів Аню з роздумів:
– Не треба яйця і гарнір.
– Чому?
– Я вечерю приготувала зранку. Знала, що прийдемо тільки під вечір. У мене тушена курка і гречка, – поглянувши на Олександра, додала – Розмазня…
– Хто? – запитав Олександр.
– Гречка-розмазня, – посміхнувшись, відповіла Аня.
– О, вже краще. Сонечко моє посміхнулось.
Він присів біля її колін, пильно подивився у очі і мовив:
– АНІЧКА, Я ТЕБЕ ДУЖЕ КОХАЮ!
Аня обняла його за шию і гірко заплакала.
– Ой, ну знову сльози… Аня, я цього не витримаю.
– Це сльози радості і щастя. Я думала, що втратила тебе… Тобі час приймати ліки, швидко мий руки. А я грітиму вечерю.
Олександр міцно поцілував Аню.
День видався, мʼяко кажучи, емоційно важким, тому Олександр заснув відразу. Анічка тихенько підсунула під подушку клаптик паперу з віршем. Вранці він його знайде.
"Сьогодні він зізнався, що кохає мене. І я вірю йому. А все решта – не важливо. В павільйон на зйомки більше не піду, я вже там все бачила. Знайду собі заняття до душі. Скатертину вишию."
В роздумах Аня не зоглянулась, як заснула.
Вранці шум чайника розбудив її.
– Ой, а я не почула, як ти проснувся. Доброго раночку, Олександре.
– Доброго, моє сонечко.Ти відпочивай, я сам справлюсь, а то ти мене розбалуєш.
– Мені приємно тобі готувати, а ще спостерігати з яким за-
доволенням ти смакуєш, – посміхнувшись, відповіла Анічка. – А що то в тебе так смачно пахне?
Дай вгадаю! Запах ванілі, ти щось випікаєш?
– Від тебе нічого не приховаєш. Ще пʼять хвилиночок і сніданок буде готовий.
– Приємно вражена. Тоді я швиденько в душ.
Відкривши двері, Аня побачила засервірований стіл, ліжко вже було застелене. "Цікаво чи побачив він мої вірші під подушкою…"
Аромат кави заполонив кімнату.
Що може бути вранці краще за ковток цього цілющого напою, який дає заряд енергії на цілий день.
Поряд на столі парувала сирна запіканка зі сметаною і яєчня з молочком.
– Коли ти встиг? Дякую, сьогодні ти мене балуєш.
– Це тобі дякую, моя хороша.
Він поклав поряд зі своєю тарілкою клаптик паперу з віршем .
Аня, загадково посміхнувшись, спитала:
– Ти про що?
Олександр обняв Анічку:
– Там внизу вірша написано, що ти МОЯ. Я тебе нікуди не відпущу.
– Я знаю, що ти мене кохаєш. То мені нікуди вже не хочеться. Будь спокійний, я залишаюсь.
Олександр тримав Аню в обіймах. Ось воно – його пізнє щастя.
– Дуже смачно пахне, мені не терпиться скоштувати цей витвір кулінарії. Ти мене сьогодні, чесно кажучи, здивував.
– Я намагатимусь дивувати тебе щодня.
Аня смакувала запіканку. Це було дійсно смачно. Вершковий смак додавав ніжності.
– Неперевершено, поділишся рецептом? Де так навчився смачно готувати?
– А я тобі не казав, що кулінарія – моє хобі? Я з захопленням дивився, як готувала моя бабуся, мама. В їхніх руках звичайні продукти, під дією магічних рухів, перетворювались на шедеври. Памʼятаю ті пиріжки з печі, бабусин хліб з молоком.
Аня не могла відірвати погляд. Олександр з таким теплом розповідав про своє дитинство.
– Ой, Анічка, здається, я за спогадами забув про час. Мені вже пора. Дякую тобі, моє миле товариство, але я мушу бігти. Аня швиденько зібрала Олександру обід, поклала ліки, поцілувавши, закрила двері.
На роботі день тягнувся довго. Після почутого від Ані,
Олександру неприємно було зустрічатись навіть поглядом зі Світланою. І це не пройшло непоміченим. В обід Світлана підійшла до столика Олександра:
– Смачного Вам, Олександре Миколайовичу.
– Дякую, – сухо відповів Олександр.
– Я відчуваю, що змінилося ваше ставлення до мене, у погляді відчуваю відверту неприязнь. Нам разом ще довго працювати, і я хочу зʼясувати причину такого відношення.
– На майданчику від режисера зауважень не маю. Роботу виконую, а решта не має вас хвилювати.
– Ні ,Олександре, я так працювати не зможу. Я людина пряма, розказуйте що сталось.
– Нічого не сталось, крім того, що моя Аня упізнала вас. Ви – коханка її чоловіка.
Світлана якусь хвилину збиралась з думками, а потім почала:
– Будь ласка, послухайте, що я вам розповім, а потім самі зробите висновок.
Так, я певний час зустрічалась з Дмитром. Як кожна жінка, я хотіла бути щасливою. Мій чоловік загинув в автокатастрофі. І Дмитро мені здавався тою людиною, з якою я була б щаслива.
Веселий, уважний він приходив на вистави, дарував квіти. Казав, що теж одинокий. В мене не виникало підозри, бо весь час була зайнята в виставах і на зйомках, а людям звикла довіряти. Добре, що є подруги. Розповіли, що бачили Дмитра з миловидною жінкою. Він садовив її в машину. Згодом вияснили, що то його дружина. Більше я з ним не зустрічалась. Він шукав зустрічі, але якщо людина обманула, то довіри вже нема.
Він розказував по телефону, що розлучився, та пробачити не змогла. А тут додатковий кастинг і відʼїзд. Ось і все, решту ви знаєте. У Ані нема підстав для хвилювання. Я бажаю вам з нею щастя. Здається, наш обід добігає кінця. Дякую, що вислухали. Мені треба йти.
Олександр відчув, що йому наче тягар спав з плечей. Виявляється, Світлана не винна. Він швиденько доїв обід і зайшов в павільйон. Леонід Артемович вже сидів у своєму кріслі Головного режисера. Олександр підійшов до нього.
– Молодець, друже, хороша робота! Я в тобі не помилився. Якщо так піде далі, то на наступному тижні – зйомки на природі. А там повертаємось додому. Звільняється павільйон на кіностудії і продовжуємо далі.
Ця звістка дуже потішила Олександра.
Вдома Аня зустріла розкішною вечерею. Олександр під час вечері розповів про розмову зі Світланою.
А потім повідомив, що, можливо, через два тижні повернемося додому.
– Ти рада, Анічка? – запитав Олександр.
Тінь суму пробігла по обличчю.
– Не знаю. Мені здається, я прожила за цей час ціле життя,
сповнене радості, очікування чогось нового, прекрасного. Я тут відчула, що кохаю і кохана. Плакала, сміялась, я жила… Все колись закінчується.
– Ні, Анічка, все тільки починається.
Олександр дістав з кишені маленьку коробочку у вигляді сердечка. Обережно відкрив і, дивлячись своїм заворожуюче синім поглядом, запитав:
– ТИ ВИЙДЕШ ЗА МЕНЕ?
Аня не тямила себе від щастя. Кивнувши в знак згоди, відповіла:
– А можна я подумаю? Ще не вечір…
– Так, моя рідна, тільки не довго, – обнімаючи Анічку, відповів Олександр.